Його рядки народилися зі справжнього досвіду – болю, любові та віри. Павло Вишебаба став одним із тих поетів, чиї слова звучать не як література, а як свідчення часу. У його текстах поєднано тишу фронтових ночей, голоси тих, хто чекає, і м’яку силу батьківської турботи. Поезія Вишебаби – це розмова з життям, у якому війна не здатна знищити людяність.
Ліричний голос і фронтовий досвід
Павло Вишебаба народився у 1986 році в Краматорську. До початку війни був відомим активістом: заснував перше в Україні веганське кафе One Planet, очолював громадську організацію «Єдина планета» та кампанію «ХутроOFF», яка виступала проти хутрових ферм.
Після 24 лютого 2022 року письменник добровільно пішов до війська і служить у 68-й окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша. У 2022 році його Павло Вишебаба збірка віршів «Тільки не пиши мені про війну» вийшла рекордним накладом: за десять днів було оформлено понад 10 тисяч передзамовлень, а загалом замовили понад 15 тисяч примірників. Вірші автора увійшли до шкільної програми, зокрема поезія «Доньці» та оповідання «Марсіани».
У мирному житті Вишебаба займався музикою та екологічними ініціативами, а нині Павло Вишебаба вірші звучать із фронту як хроніка часу. Вступний розділ збірки відкриває твір «Моє покоління». У ньому поет висловлює відчуття покоління, що змушене писати сторінку історії сльозами й вогнем, танцювати між руїнами й окопами і сміятися в обличчя смерті. Вишебаба підкреслює, що навіть у полоні ворога чути співи, а якщо Бог існує, то «він носить форму мого покоління». Такий погляд на себе і побратимів відрізняє поета від багатьох колег – у його ліриці воїн – не міфічний герой, а узагальнений образ сучасної людини, що переживає колективний досвід війни.
Серце ріки
Командире, прийом, затягнулась нічна переправа,
пливемо по ріці, що на мапах завширшки з канаву,
а на ділі, напевно, за повінь дніпрову повніша,
місяць зблід і сконав, його рештки хитає на брижах.
Човен стільки ж примітний, як вія на чорнім савані.
Поводир із місцевих, не схоже, що це підстава.
Стариган ледь при глузді, давно на порозі смерті,
а проте відчуває дорогу нутром і жердю,
він знаходить мілини, немов у підводній темряві
чує серце ріки та веде нас його артеріями.
Цербер – пес чотириногий,
а Ітака – острів.
Як почуєш дзвін тривоги,
не питай, по кому обстріл.
Командире, завдання складніше, ніж нам здавалось,
чортопхайка заледве повзе, хлопці сплять повалом,
і човняр вимагає платні, як сварливий рикша,
традиційно тут кожен дає йому найцінніше.
Не до якоря там, де вже кинуто спершу жереб,
без старого нам годі дістатися того берега.
А зі мною лише телефон, – ні імен, ні сімок, –
там нічого такого: дитина під першим снігом.
Інші спогади стерлись, а цей віддаю за греблю,
все одно він із тих, що зашитий під самі ребра.
Нарід – гірше від пробоїн,
п’ята ходка з потойбіч,
а монети золотої,
курва, жодної за ніч.
Часом втома долає, то слухаю вас знічев’я,
саме там, де і ти, якось їхав вдівець-священник
і казав, що усі – материк, і ніхто не острів.
Так от ваша земля нині рветься, мов лляна постіль,
узбережжя по швах розверзається на фіорди.
Стільки вашого брата, хоч вішай тризуб над бортом.
Води тихі, бо серце ріки у жаху завмерло.
Варто ще роз’ятрити її зайвим рухом жерді –
серце геть переповниться болем, безумством, звірством
і розірветься, точно кажу вам, воно розірветься.
Прощавай, моя любове,
човник суне під дощем.
Рейси йдуть цілодобово,
діють пільги: нам – без черг.
Мовчання
Щоб сховатись від смутку та порожнечі,
ми говоримо про дріб’язкові речі,
так світанок розмінюється на вечір.
Опадає пітьма під вагою зливи.
Кожен злочин обтяжується мотивом.
Кожен з нас замовкає про особливе.
Темнота спонукає себе картати.
Пам’ять знає навпомацки кожен кратер.
Врешті-решт, ми усі мовчимо про втрати.
Мовчимо про усе непідвладне мові,
гарячково розставлені розділові,
непромовлені вчасно слова любові.
Про утрачений рай і своє вигнання
із дитинства, можливо, чи то – зі спальні,
де не чутно ні стогону, ні мовчання.
Про змарнований час, що крізь пальці лине.
І якщо перевести в пісок години,
ми би йшли через дюни, мов бедуїни.
Те, про що говорити не стане сили,
у пітьмі проступає волоссям сивим
і виводить мовчання німим курсивом.
Війна, втрати та пам’ять
Фронтові тексти Вишебаби пройняті гіркою відвертістю. Це Павло Вишебаба вірші про війну, у яких поет не уникає травматичних тем, але старається «видобувати із темряви зернини світла». Сам автор уважає, що війна має творчий потенціал, бо вимагає максимальної залученості розуму та почуттів; тому його твори поєднують біль, гідність і надію.
У циклі «Сьогодні – війна» зі збірки «Тільки не пиши мені про війну» відчувається осмислення ціни теперішніх подій на вагах минулого й майбутнього. Поет «зафільмовує» найболісніші моменти наших днів і відшліфовує їх ритмом, щоб подати довершену лірику з присмаком крові, поту та сліз вірш «Фантомні болі» передає стан Донбасу: покинуті міста, відрізані скальпелем фронту, спричиняють фантомний біль у всіх українців. Інші твори, як-от «Маріуполь» та «Східний кут», також нагадують про зруйновані міста й колиску поета – Краматорськ.
п л ю с
Як ти? — не буду тебе питати.
Довгі подробиці — атрибут
мирних часів, нині інший статус.
Просто, будь ласка, будь.
Курс на життя зараз не дорожчий
за нафтовий барель, та я молюсь.
Фронт, укриття, чужина абощо —
просто постав тут плюс.
Маєш, напевно, чималий клопіт,
часом і я наче з ніг валюсь.
Дві наші долі малюю на попелі:
лінія, лінія — плюс.
31 березня 2022, Покровський район Дон. обл.
Мотиви віри та філософського пошуку
Окрему групу становлять тексти з релігійними та філософськими мотивами. У віршах «Замість сповіді», «Молитва», «Руїни бога» автор говорить з Богом, шукає відповіді і визнає, що, попри більшість «запоротих» іспитів, не втрачає віри. В іншому творі він звертається до простого двірника: «не запитуй чому… мети» – закликаючи трудитися без утоми та погорди. Ці тексти демонструють глибокий внутрішній діалог і пошук сенсу життя в умовах хаосу.
Замість сповіді
Отче, я лише людина, як і ти,
віру втратив і не буду прикидатись.
Я досяг такого рівня самоти,
що сповідуватись, певно, вже не здатен.
Не готуйся відпускати без гріхів,
моя совість не відгукується більше.
Від загиблих відганяючи птахів,
не молитви я зачитував, а вірші.
Хай не посланцю від бога, – без образ, –
капелане, я кажу тобі як брату:
як же хочеться пожити інший раз,
як же інколи не хочеться вмирати.
Не прийми за малодушність чи за страх,
я здебільшого до смерті став байдужий
та побачиш тих лелек на димарях,
випадковий відблиск неба у калюжі,
як рікою йде туман, мов паротяг,
і подумаєш, що можна б ще пожити…
Хоч яке просте чи то складне життя
після місяців над прірвою у житі.
Я люблю це бубоніння молитов,
отче, почитай їх доки буду спати.
Дай мені благословення на любов,
обіцяй, що ми ще зможемо кохати.
Моє покоління
Історія в книгах довга, наживо – минає стрімко,
моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.
До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,
дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.
Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,
над головами уламки, з-під ніг вилітає попіл,
контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.
Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив.
Якщо би всю сіль з копалин жбурнути в страждання світу,
то більшість у наших ранах розквітла би горицвітом.
Із кожним життям навколо недоля і доля спільні.
Прислухайтесь – у полоні ворожому чутно співи.
За мить як піти в атаку, ми молимось про спасіння,
якщо Бог і є, він носить форму мого покоління.
Чи прийме він нас, хто знає. Святих серед нас немає.
Дивіться, як ми лютуєм, як пристрасно ми кохаєм.
Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,
ми билися, як востаннє. І вижили. І померли.
Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно
читаєш це українською, значить ми бились гідно.
Любов, родина й особисті зв’язки
Вишебаба не обмежує свою лірику лише війною. У розділі «Любов і кохання» збірки він звертається до родинних та інтимних тем. Павло Вишебаба вірші доньці стали частиною культурного феномена. Вірш «Доньці» (або «Тільки не пиши мені про війну»), написаний у травні 2022 року, був відповіддю поета на лист шестирічної Зореслави, яка перебувала в евакуації та питала, про що розповісти татові. У творі батько просить доньку не розповідати про те, як вона бігла від ракет, а розказати, чи є біля неї сад, чи чути цикад, чи повзають равлики по в’юну. Він пропонує дівчинці кликати у гості європейців, які прихистили українських родин.
Доньці
Тільки не пиши мені про війну, розкажи, чи є біля тебе сад,
чи ти чуєш коників і цикад, і чи повзають равлики по в’юну.
Як у тих далеких від нас краях називають люди своїх котів?
Те, чого найбільше би я хотів, щоб не було суму в твоїх рядках.
Чи цвіте там вишня та абрикос?
І якщо подарують тобі букет, не розказуй, як бігла ти від ракет,
Розкажи, як добряче нам тут жилося.
В Україну запрошуй усіх людей, тих, кого зустрінеш на чужині,
ми покажемо кожному по війні, як ми вдячні за спокій своїх дітей.
Цей вірш перекладено більш ніж п’ятнадцятьма мовами, а пізніше створено пісню; твір став частиною шкільної програми, а його рядок дав назву дебютній збірці.
В інших любовних текстах – «Мамі до дня народження», «Колискова», «Спрага» – поет поєднує почуття зі спогадами про фронт. Наприклад, у вірші «Спрага» герой мріє пережити люту весну й «змити із себе війну» пристрасним коханням. У «Вирок ночі» любов бореться зі смертю; поет просить у молитвах не зупинити війну, а хоча б сховати місяць і загасити зорі. Такі твори показують, що для Вишебаби любов залишається інструментом зцілення й способом зберегти людяність.
Спрага
Як замовкнуть усі автомати
і розчуємо врешті весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну,
розчинити її клятий запах
у солоному потові вдвох.
Я по мушках, по зоряних мапах
вивчу всю, як створив тебе Бог.
І коли охолонуть гармати,
як же гаряче буде в ліжках.
До укусів тебе цілуватиму,
щоб стирався із пам’яті жах.
Щоб твій стогін злякав порожнечу.
Я тебе перед втомленим сном
обійматиму безкінечно,
а на ранок любитиму знов.
І якщо нас помилує фатум –
пережити цю люту весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну.
Картини
Кохались так, що падали картини,
і янголи, що тут жили одвік,
не полишали сутінків квартири.
Диявол перейшов би на наш бік,
якби тоді поглянув нам у душі,
коли на відстані кордонів і постів
кохали так, що неможливо дужче,
кохали без дзвінків і без листів.
Тому що зустріч буде землетрусом,
тому що бракуватиме часу
згадати про подолані спокуси,
про янголів присутність мовчазну.
Про переїзд з квартири на квартиру,
кохання без уміння та прикрас.
Залишилось розвісити картини,
щоб падали на когось після нас.
В інших поезіях він описує ідеалістичні ландшафти, закликаючи ховати сумніви за Карпати, або веде інтимні діалоги з Богом, відчуваючи тишу світу природи. Ці вірші дають змогу читачам відпочити від напруги фронтових текстів і побачити гуманістичний світогляд автора.
Ключові теми збірки
У своїй книзі Павло Вишебаба вірші читати можна за тематичними категоріями, які переплітаються між собою:
- війна та любов;
- пам’ять і біль;
- віра та надія;
- дитинство й дім;
- природа та спокій;
- майбутнє й вибір.
Ці теми дозволяють зрозуміти, що автор прагне показати весь спектр почуттів – від болю втрат до віри в перемогу.
Збірки, тексти та популярність
Перша книга Вишебаби «Тільки не пиши мені про війну» містить 43 поезії, надруковані на 112 сторінках. Її рекордний наклад і численні замовлення свідчать про потребу суспільства в живій, чесній поезії. Бібліотечний огляд відзначає, що збірка відразу розставляє крапки над «і»: на обкладинці розміщено вірш «Доньці», який задає тон усій книзі. Критики розділяють лірику автора на кілька взаємопов’язаних категорій: «Сьогодні – війна», «Донбас», «Любов і кохання», «Буття і природа», «Віра і роздуми» та розділ «До» – тексти, написані до повномасштабного вторгнення.
Про збірки віршів
Наступні видання включають двомовну збірку «Моє покоління / Moje pokolenie», що вийшла у Польщі. Вишебаба також працює над новими текстами: вірш «Тримайся» був написаний на прохання підписниці для психологічної підтримки й став завершальним твором першої книги. Поет регулярно проводить благодійні тури містами України, збираючи кошти для своєї бригади.
Узагальнити творчість автора можна за допомогою таблиці:
| Твір / збірка | Тематика | Особливості |
|---|---|---|
| Тільки не пиши мені про війну | війна, родина, пам’ять | 43 поезії; рекордний наклад; включає «Доньці» та цикл фронтових віршів |
| Моє покоління | покоління воїнів, солідарність | поема-промова про молодих українців; рядки «моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку» – стали символом |
| Доньці (окремий текст) | батьківська любов, захист | ліричний лист до доньки; римування кільцеве; перекладено 15 мовами |
| Інші Павло Вишебаба твори | Донбас, природа, віра | «Фантомні болі», «Маріуполь», «Тут був я», «Молитва», «Вирок ночі»; поєднання болю й надії |
Ці книги та тексти підтверджують, що Павло Вишебаба вірш писав не як документ часу, а спосіб зберігати надію.
Стиль і значення
Критики відзначають, що Павло Вишебаба короткі вірші виокремлюються емоційною щирістю та простими словами. Він використовує лаконічні образи, ритміку та зображення природи, щоб говорити про складні речі. У своїй поезії автор об’єднує документальний погляд на війну з філософськими роздумами й любовними переживаннями. Для багатьох читачів його тексти стали джерелом підтримки та прикладом, що слово здатне лікувати.
Основні риси стилю:
- емоційна щирість і відвертість;
- лаконічні образи та простота вислову;
- ритм і мелодійність;
- поєднання реалістичних сцен із символічними деталями;
- наявність наративу, що документує події та почуття.
У творчості Вишебаби поєднуються активізм, музика та поезія. Його вірші народжуються під гуркіт артилерії, але несуть у собі віру, що «український світанок зійде над Донецьким кряжем». Біль, любов і надія переплетені в його рядках, роблячи їх близькими широкому колу читачів.
